Що таке масонство? Чи потрібно воно мені? Чи обов’язково туди вступати, чи може якось йти іншим шляхом? Якщо приєднуватись, то навіщо? Регулярне? Ліберальне? Езотеричне? Догматичне чи адогматичне? А хто ж там всередині? А чим все це мені обернеться? Як ти взагалі до такого життя дійшов, що зараз тут опинився?!

Питання, питання, питання… Мов той рой комах гудів у бідолашній голові Профана,.того самого Профана, котрий невгомонний шукач. Пошуки привели мене саме у всесвітнє Братерство Вільних Мулярів. Так мало того, ще й «єгипетський» його орден. У самий езотеричний та містичний, з самим найбагатшим та розвиненим Статутом ініціатичних ступенів.

Дорога до масонського храму завжди починається з Пошуку. Питання, яке полягає в його основі, завжди річ дуже особиста та непроста. Я так скажу, питання, насправді лише одне за своєю суттю, але проявляється у формі великої кількості дрібних запитань. Як це розуміти? А так й розуміти.

Я, як і будь-який кандидат до прийому у всесвітнє братерство, мав не лише рішучість та впевненість щодо своїх намірів про вступ, але й деякі сумніви та хвилювання про те, чи визнають мене Брати та Сестри гідним стати одним з них. Думки та почуття, які не давали спокою, саме вони штовхали мене все ближче до порогу Ложі. Відверто кажучи, загострення внутрішнього конфлікту, збентеження вже починали переповнювати мене через край, коли я побачив виходячого мені на зустріч та простираючого обійми Досточтимого Майстра Антонія Курсіна.

Ми з ним вже були до того моменту заочно знайомими, та вже мали декілька довгих та дуже змістовних бесід. Тому до чогось я таки вже був підготовлений. Був підготовлений як своїми особистими дослідженнями навколо масонської теми, так й роз’ясненнями деяких необхідних мені для знання аспектів щодо посвячення самим Майстром.

Завдяки тому, що останніми роками завдяки інтернету, можливостей знайти інформацію про масонство все ж таки легше, ніж то було декілька десятиріч тому, я вже мав уяву про масонські ідеали, мав спілкування з масонами, які працювали, що зветься, у нульовому градусі. Що це таке? Це надання загальної інформації Профанам про Братерство, його історію та мету. Тобто завдяки загально просвітницькій масонській роботі. Отже, загальну історію масонства я вже знав, також розумів відмінності масонських організацій одна від одної, знав прагнення та мав уяву про резонанс цього всього у світі. І мій вибір був свідомим. Минув вже майже рік з того часу і я сьогодні можу сказати, що несвідомих в братерстві я досі не зустрічав. Свідомими повинні бути абсолютно всі, тому що кожен приходить сам, нікого не звуть, ще й відмовляють неодноразово.

В той день нас кандидатів до посвяти було двоє. Коли я побачив того другого, я був збентежений. Він явно був глибоко віруючим юдеєм. Те, що я явно християнин, він очевидно теж зразу здогадався, бо моя “попівська” зовнішність видавала мене з головою. Ми зустрілися поглядами і оба були здивовані та збентежені. Принаймні, я точно, а він, як мені здалося. Справа в тім, що зустрінься ми з ним десь раніше, ми не стали б, навіть, вітатись. Настільки ми різні в усьому: відмінна культура, релігія, навіть частково мова.. А тут нам, мов мешканцям різних всесвітів, належало стати під час посвяти справжніми Братами, готовими без усіляких вагань простягнути руку допомоги одне одному в разі необхідності. Напруження подалі тільки зростало. І це я ще не знав, яких різних особистостей я ще зустріну пізніше. Ми пройшли ще по одній попередній співбесіді, але цього разу з Сестрою-Майстром. По факту я не сказав їй нічого такого, що б я до того не говорив Досточтимому Майстру, але формальність була пройдена, це вже лишалося позаду.

Оскільки ми з моїм майбутнім Братом були мов не в своїй тарілці, Досточтимий Майстер, щоб хоч якось врівноважити обстановку, став перевіряти чи все готово та дав останні настанови.

Ми були готові: попередньо одягнені мов два справжніх дурня, як і належало бути одягненим Профанам йдучим на посвяту. Це було смішно, та й водночас, це було сповнене глибокого драматизму. Образ Дурень: одна нога боса, штанина чорних брюк дорогого костюму на тій нозі задрана вище коліна, з іншого боку закочений до плеча рукав білосніжної сорочки, піджак та краватка-метелик були зняті, а на шию була накинута червона мотузка, обв’язана навколо неї петлею. Очі були пов’язані тугою чорною пов’язкою. В додаток до всього того, все металеве було зняте, як символ того, що всі вади, земні страсті повинні бути покинуті на шляху до Світла. І ми, символічно залишивши все мирське, повинні були ось-ось перетинати поріг Ложі, іншими словами, вільномулярського Храму. Хтось взяв мене “дурного” та “сліпого” за руку, постукав особливим чином у двері. У відповідь почулось гучним та суворим голосом запитання: “Хто прийшов?… “Як він наважився?!” і так далі, все по чину.

Чесно кажучи, в той час я з переляку вже був мов той їжачок в тумані, ледь тримався на ногах, в голові паморочилося і я заздалегідь змирився з усім тим, що подалі повинно було статися.

Коли я опинився всередині Храму, всі мої почуття загострилися: слух, нюх, дотик, смак. Тобто, всі почуття крім зору, звісно, бо очі були зав’язаними. Оголені нерви, як то кажуть. Як людина, котра практикує гіпнотерапію та лікує за допомогою цього інструменту інших людей, я прекрасно розумів, що знаходжусь в стані підвищеної навіюваності, тому що одне з почуттів пригнічене, а інші збуджені, навіть надзбуджені. Але я того не боявся і, навіть навпаки, дав можливість цьому стану розвинутися. Чому не боявся, якщо розумів? Тому що знав і знаю це тепер ще більш впевнено, що навіяти людині можна лише те, до чого вона готова, те, що знаходить в душі резонанс, що не суперечить її моральним принципам. Інакше навіяне або буде відторгнуте одразу, або просто не приживеться. Отже, я не боявся. Але мій психічний і психологічний стан був саме таким як треба для сприйняття Нового.

Ноги тремтіли і взагалі я відчував що мов у повітрі витає щось для мене досі невідоме та дуже специфічне, щось таке, з чим я ніколи у своєму житті раніше не мав справи. Але водночас це невідоме манило мене до себе і я готовий був летіти мов нічний метелик на світло. Дивні, дуже дивні відчуття. Хоча я намагаюсь їх зараз описати словами в доступній для сприйняття формі, треба все ж таки відзначити, що це просто намагання і передати той езотеричний, а далі й містичний досвід, в повному обсязі я просто не спроможній. Хто переживав хоча б раз щось подібне, може мене зрозуміти.

Я пройшов увесь ритуал посвяти до кінця. Це були часи, але для мене то була штучно створена вічність. Або спонтанно виявлена. Можна сказати і так, і так. Мабуть, це буде правдою. Спочатку я хотів описати увесь мій шлях через ритуал однією роботою, але зараз я передумав це робити. Я вирішив написати серію робіт про моє посвячення, тому що ритуал логічній, має чітку, віками вивірену структуру та може бути описаний поетапно. І саме описуючи поетапно, а не наскоком, я можу приділити увагу деталям, згадати та описати більше, цікавіше і таким чином відповісти навіть самому собі про себе. Мета написання таких ессе полягає в тому, щоб не стільки переліковувати етапи ритуалу (бо це й так можна прочитати зараз багато де), а в тому щоб описати саме враження, переживання, бо вони в кожного індивідуальні, неповторні і саме вони збагачують спільний досвід «вулика» та мають цінність, тому що живі.

.Але, все ж таки, дуже сильне враження на мене призвело дзеркало. Я досі від цього в шоці! Банальна річ. Я той афоризм знав й до того. Начебто. Але виявилося, що я знав ПРО нього, а не його. А саме МОЇМ знанням він став лише тоді, коли я був настигнутий ним зненацька, я реально не був готовий емоційно прийняти той банальний факт, що ворогом є я собі сам. Як виявилося, підсвідомо я все ж таки до того не вважав себе винним у своїх бідах, я так чи інакше звинувачував в тому інших. Будь-кого. Але тільки не себе. І глибоке прийняття відповідальності за самого себе просто мов вітром здуло всю ілюзорну багатоповерхову халабуду, яку я роками будував про уявлення себе самого, свого місця у світі, про відношення з ближніми. Все вмить пішло прахом. Я стояв мов голий привселюдно. І я змінювався на очах. А Брати та Сестри з любов’ю підтримали таку метаморфозу і після того виявили мене гідним.

Я прийняв всі клятви про нерозголошення таємниць, про взаємодопомогу, про обов’язок бути гідним членом вільномулярського братерства, суспільства, допомагати справді нужденним, бути добрим та законослухняним громадянином своєї країни, творити добро всіма доступними мені шляхами, нести світло знань. Так я й став жити. Але я буду вчитись цьому завжди і завжди вдосконалювати себе. Це я усвідомив. Це шлях масонства. І я масон.

Брат Юрій Черненко